...міському голові Володимиру Хомку...Ваш Іван Гема...двірник...

Внутри иерархии каждое звено имеет свой коэффициент полезности, или индикатор статуса. Любой служащий может этот коэффициент повышать или понижать. Итоговый показатель колеблется. В этот период индикатор должностного статуса данного служащего будет возрастать пропорционально его вкладу в общую компетентность. Если компетентные люди будут последовательно сменять друг друга на этой должности, то индикатор ее статуса будет расти и дальше. Если на большинстве должностей в данной иерархии окажутся компетентные работники, то и сама иерархия в целом возвысится до статуса полезного учреждения.
Однако по мере того, как иерархия достигает своей зрелости, бюрократическое загрязнение ограничивает эффективность работы компетентных индивидуумов и одновременно защищает некомпетентность тех, кто добрался до своей последней черты («Питеров затык»). Каждый некомпетентный работник снижает коэффициент полезности занимаемой им должности. Сменяя друг друга, некомпетентные служащие сводят этот коэффициент к нулю. Со временем иерархия в целом приходит к упадку.

Принцип Пітера та кастова самоорганізація

Більшість серйозних дослідників вважає, що людство нині переживає чергову кризу і вже протягом одного-двох наступних поколінь стане зрозуміло чим вона закінчиться. Або розпадом цивілізації, або її трансформацією в нову якість.

Чи не найголовнішим чинником глобальної кризи є дезінтелектуалізація суспільства і масова некомпетентність, які наче ракова пухлина проникають в усі пори нашого життя.

Автор відомої праці "Принцип Пітера" канадський професор Лоуренс Пітер вважає, що в основі системи, яка спонукає індивіда підніматися на свій рівень некомпетентності, знаходяться певні світоглядні настанови, що панують у масовій свідомості.

По-перше, людині, яка легко й із задоволенням справляється зі своєю роботою на певному рівні, доцільно піднятись на вищий рівень, щоб вона працювала з більшим напруженням.

По-друге, чим вище знаходиться людина в соціальній ієрархії, тим успішніше її життя, тим більшої пошани вона заслуговує, тим вищий її соціальний статус і авторитет, врешті-решт – тим вона щасливіша.

По-третє, за наявності певних здібностей і відповідної підготовки, будь-яка людина може успішно займатись будь-якою діяльністю.

Прагнення кожної людини піднятися на вершину соціальної ієрархії – річ природна і корисна для процвітання суспільства.

Проте є поважні підстави стверджувати, що вищевикладені положення є облудними і що саме вони фактично запускають у дію руйнівний механізм тотальної некомпетентності.

Для кожної людини існує діяльність, яка відповідає її внутрішній природі, яку людина може робити невимушено, ефективно і радісно. Це та "споріднена праця" Григорія Сковороди, яка розкриває в людині її божественну природу і приносить їй щастя та спасіння.

Принцип Пітера припинить свою руйнівну дію і почнеться самоочищення організаційних структур від забруднення некомпетентністю як тільки наступні положення, що є цілком протилежні духу нинішньої цивілізації, увійдуть у масову свідомість.

Людина має піднятися на той рівень, який відповідає її природі і на якому вона може займатися діяльністю, яку може робити з любов’ю і яка їй дається порівняно легко і невимушено – саме така праця приносить людині щастя і самореалізацію.

Істинний соціальний статус людини залежить не від її місця у формальній ієрархії, а від того, як добре вона виконує свою соціальну функцію.

Найкращих успіхів людина може досягнути лише у тій діяльності, яка відповідає її природі і функціональному призначенню в соціальному організмі.

Людина має прагнути не до вершин соціальної ієрархії, а до вершин майстерності у справі, до якої вона зроджена.

Яким же методом долати некомпетентність?

Лоуренс Пітер пропонує один метод: усвідомлення людиною власного рівня некомпетентності і відмова від просування нагору. Чому ж все-таки системи, в яких діє принцип Пітера, ще якось існують, а не розпались внаслідок тотальної некомпетентності?

Тому, що в дію вступають додаткові, як правило, тіньові механізми (протекція, корупція, клани, які заважають просуванню компетентних на їхній рівень некомпетентності).

Однак все це деморалізує суспільство і руйнує його соціальну тканину. Яким чином можна визначити придатність людини до виконання тієї чи іншої соціальної функції?

Мова йде не про професію, а про вид діяльності в соціальному організмі, який охоплює цілий спектр професій і одночасно є складовою частиною кожної професії.

Ще далекі наші пращури виділяли чотири основні соціальні функції: пізнання світу; влада; господарювання; робота під зовнішнім керівництвом.

Усі функціональні підсистеми є членами єдиного цілісного організму, тому вони взаємозалежні, жодна з функціональних груп не є вищою або нижчою, якщо тільки вона добре виконує свою соціальну функцію.

В масовій свідомості належність до еліти визначається наявністю чисто зовнішніх ознак, передусім – влади і грошей. Натомість еліта означає краще, добірне. Отже, еліта – це група людей, яка найкраще відповідає виконанню певних функцій.

Передусім, йдеться про чотири базові соціальні функції: пізнання світу; державне керування і безпека; бізнес; робота за певною спеціальністю (професією).

Призначенням духовної еліти є осягнення принципів буття, пізнання законів соціального розвитку, збереження і поширення духовності, знань, традицій, етичних норм.

Владна еліта має бути прикладом активного відстоювання національно-державних інтересів, цілеспрямованості, скромності, жертовності, її головне завдання – ефективне керування національним організмом, прийняття мудрих законів і забезпечення їх виконання.

Інші вимоги до бізнесової еліти – отримувати прибуток, дотримуватись державних законів і дбати про своїх працівників.

Вимоги до професійної еліти: виконання з гарантованою якістю та в гарантовані строки конкретної роботи – чи це хірургічна операція, чи журналістська стаття.

Обов’язковою умовою існування еліти є наявність дієвих механізмів добору. Історичні пам’ятки свідчать, що в давнину елітарний добір був значно вищого рівня, ніж тепер. Приблизно IV століття до Різдва Христова датується книга "Артхашастра", в якій детально описані методи перевірки істинної сутності кандидатів на вищі державні посади.

Давні психологи виявили найсуттєвіше:

Людина-1 може ефективно робити лише ті справи, які стали невід’ємною частиною її життєвого досвіду. Вона рідко виявляє ініціативу, яка виходить за межі цього досвіду. Вона може ефективно працювати лише в команді під розумним керівництвом.

Людина-2 – людина колективного досвіду. Це ерудит, здатний вчитися на чужих помилках і перемогах. Робота, що пов’язана нормами, інструкціями виконується швидко і якісно. Проблеми виникають тоді, коли виникає необхідність у нестандартних рішеннях. Та порівняно з Людиною-1, цей тип людини енергійніший та ініціативніший. Часто має сильні бажання і пристрасті, які нерідко виходять з-під контролю.

Людина-3 - людина розуму. Має здатність ефективно та надійно діяти у нестандартних ситуаціях. Вона, здебільшого, енергійна та ініціативна, має сильні бажання та пристрасті, які проте знаходяться під контролем розуму. Однак вона втрачає здатність виконувати багатократні однотипні операції — вони їй не цікаві.

Людина-4 - людина мудрості. Схильна бачити за видимими подіями їх невидимі причини, корені яких заховані в духовній та інформаційній сфері. Для неї не існує абсолютно нових ситуацій — є лише універсальні принципи, які реалізуються в конкретних ситуаціях.

Там, де Людина-3 прораховує результат, Людина-4 його вже знає інтуїтивно.

Феномен формування псевдоеліти сьогодні, за відсутності дієвих механізмів добору еліти, спостерігаємо, коли люди в силу різних обставин починають виконують невластиві їм функцій.

Натомість кожна функція відповідає одному з чотирьох основних рівнів соціальної ієрархії.

Базовий рівень складають Спеціалісти ("Люди кваліфікованої праці") – це професіонали, експерти, майстри своєї справи.

Наступний, ієрархічно вищий рівень складають Підприємці ("Люди діла"), здатні організувати продуктивну взаємодію Спеціалістів.

Кшатрії ("Воїни, люди влади") – політики, державні адміністратори, воєначальники.

Ще менше Брахманів ("Людей духу"), які осягають вічні, універсальні принципи буття і забезпечують взаємодію системи "нація" з надсистемою – людством, природою, Богом.

Що відбувається, коли Спеціаліст намагається виконувати функції Підприємця? Через якийсь час справа хиріє і розвалюється.

А якщо Підприємець починає виконувати роботу Кшатрія? Тоді розвалюється держава. Адже його функція – це ефективно працювати заради отримання прибутку. У Стародавньому Римі про таких говорили: "Бідним він приїхав у багату провінцію, багатим він виїхав з бідної провінції".

Ще жалюгідніше видовище, коли на високий державний пост потрапляє Спеціаліст. Робота цього рівня настільки перевищує його розуміння, що він стає маріонеткою в руках свого оточення. Спроби перевиховати Спеціаліста на Кшатрія цілком безглузді — те саме, що робити з коня важковаговика скакуна.

Справжня еліта не може бути не компетентною.

Псевдоеліта намагається виконувати корисну роботу, принаймні її імітувати. Таким чином, псевдоеліта руйнує природний порядок і ослаблює національний організм, навіть якщо це робиться несвідомо.

Контреліта чинить зло свідомо. Те, що ми спостерігаємо навколо себе, не може бути наслідком лише стихійних процесів. Якщо добре придивитися, то за некомпетентністю псевдоеліти "стирчать вуха" контреліти – не принципово, вітчизняна вона чи іноземна.

Але вимирання народу, руйнування наукового, промислового і технологічного потенціалу, методичне винищення "середнього класу" – усе це наслідки діянь контреліти.

Тут не йдеться про загальновідому "теорію світової змови" в її вульгарному варіанті. Проте, все має свої причини…

Законы Паркинсона

Сирил Н. ПАРКИНСОН

Новое здание, или жизнь и смерть учреждений

Всякий, кто изучает устройство учреждений, знает, как определить вес должностного лица. Сосчитаем, сколько к нему ведет дверей, сколько у него помощников и сколько телефонов, прибавим высоту ворса на ковре (в сантиметрах) и получим формулу, годную почти повсеместно. Однако мало кто знает, что, если речь идет об учреждении, числа эти применяются иначе: чем они больше, тем оно хуже.
Возьмем, к примеру, издательство. Известно, что издатели любят работать в развале и скудости. Посетителя, ткнувшегося в двери, попросят обогнуть дом сзади, спуститься куда-то вниз и подняться на три пролета. Научный институт помещается чаще всего в полуподвале чьего-то бывшего дома, откуда шаткий дощатый переход ведет к железному сараю в бывшем саду. А кто из нас не знает, как устроен обычно международный аэропорт? Выйдя из самолета, мы видим (слева или справа) величественное здание в лесах и идем за стюардессой в крытый толем сарай. Мы и не ждем ничего иного. Когда строительство закончится, аэродром перенесут в другое место.
Вышеупомянутые учреждения при всей своей пользе и активности прозябают в таких условиях, что мы бываем рады прийти туда, где все удобно и красиво. Входная дверь, стеклянная с бронзой, окажется в самом центре фасада. Ваши начищенные ботинки тихо ступят на блестящий линолеум и пройдут по нему до бесшумного лифта. Умопомрачительно томная секретарша проговорит что-то алыми губками в снежно-белую трубку, усадит вас в хромированное кресло и улыбнется, чтобы скрасить неизбежные минуты ожидания. Оторвав взор от глянцевитых страниц журнала, вы увидите широкие коридоры, уходящие к секторам А, Б и С, и услышите из-за всех дверей мерный гул упорядоченного труда. И вот, утопая по щиколотку в ковре, вы долго идете к столу, на котором в безупречном порядке разложены бумаги. Немигающий директорский взгляд завораживает вас, Матисс на стене устрашает, и вы понимаете, что здесь-то, наконец, работают по-настоящему.
И ошибаетесь. Наука доказала, что административное здание может достичь совершенства только к тому времени, когда учреждение приходит у упадок. Эта, казалось бы, нелепая мысль основана на исторических и археологических исследованиях. Опуская чисто профессиональные подробности, скажем, что главный метод заключается в следующем: ученые определяют дату постройки особенно удачных зданий, а потом исследуют и сопоставляют эти данные. Как выяснилось, совершенное устройство – симптом упадка. Пока работа кипит, всем не до того. Об идеальном расположении комнат начинают думать позже, когда главное сделано. Совершенство – это завершенность, а завершенность – это смерть.
Например, туристу, ахающему в Риме перед собором св. Петра и дворцами Ватикана, кажется, что все эти здания удивительно подходят к всевластию пап. Здесь, думает он, гремели анафемы Иннокентия III, отсюда исходили повеления Григория VII. Но, заглянув в путеводитель, турист узнает, что поистине могущественные папы властвовали задолго до постройки собора и нередко жили при этом совсем не здесь. Более того, папы утратили добрую половину власти еще тогда, когда он строился. Юлий II, решивший его воздвигнуть, и Лев X, одобривший эскизы Рафаэля, умерли за много лет до того, как ансамбль принял свой сегодняшний вид. Дворец папской канцелярии строился до 1565 года, собор освятили в 1626, а колоннаду доделали к 1667. Расцвет папства был позади, когда планировали эти совершенные здания, и мало кто помнил о нем, когда их достроили.
Нетрудно доказать, что это не исключение. Так обстояло дело и с Лигой Наций. На Лигу возлагали большие надежды с 1920 по 1930 год. Году в 33-м, не позже, стало ясно, что опыт не удался. Однако воплощение его – Дворец Наций – открыли только в 1937-м. Дворец хорош, все в нем продуманно – здесь есть и секретариат, и большие залы, и малые, есть и кафе. Здесь есть все, что может измыслить мастерство, кроме самой Лиги. К этому году она практически перестала существовать.
Нам возразят, что Версальский дворец действительно воплотил в камне расцвет царствования Людовика XIV. Однако факты воспротивятся и тут. Быть может, Версаль и дышит победным духом эпохи, но достраивали его к ее концу и даже захватили немного следующее царствование. Дворец строился в основном между 1669 и 1685 годами. Король стал наезжать туда с 1682 года, когда работы еще шли. Прославленную спальную он занял в 1701-м, а часовню достроили еще через девять лет. Постоянной королевской резиденцией дворец стал лишь с 1756 года. Между тем почти все победы Людовика XIV относятся к периоду до 1679 года, наивысшего расцвета его царствование достигает к 1682-му, а упадок начинается с 1685 года. Как выразился один историк, король, переезжая сюда, «уже подписал приговор своей династии». Другой историк говорит, что «дворец... был достроен именно к той поре, когда власть Людовика стала убывать». А третий косвенно поддерживает их, называя 1685...1713 годы «годами упадка». Словом, ошибется тот, кто представит себе, как Тюренн мчится из Версаля навстречу победе. С исторической точки зрения вернее вообразить, как нелегко было здесь, среди всех этих символов победы, тем, кто привез весть о поражении при Бленхейме. Они буквально не знали куда девать глаза.
Упоминание о Блейхейме, естественно, переносит наши мысли к другому дворцу, построенному для прославленного Мальборо. Он тоже идеально распланирован, на сей раз – для отдохновения национального героя. Его героические пропорции, пожалуй, говорят скорее о величии, чем об удобствах, но именно этого и хотели зодчие. Он поистине воплощает легенду. Он поистине создан для того, чтобы старые соратники встречались здесь в годовщину победы. Однако, представляя себе эту встречу, мы должны помнить, как ни жаль, что ее быть не могло. Герцог никогда не жил во дворце и даже не видел его достроенным. Жил он в Холивелле, неподалеку от Сент-Олбена, а в городе у него был особняк. Умер он в Виндзор-Лодже. Соратники его собирались в палатке. Дворец долго строили не из-за сложности плана (хотя в сложности ему не откажешь), но потому, что герцог был в беде, а два года и в изгнании.
А как обстоят дела с монархией, которой он служил? Когда археолог будет рыскать по раскопкам Лондона, как рыщет нынешний турист по садам и галереям Версаля, развалины Бэкингемского дворца покажутся ему истинным воплощением могущества английских королей. Он проведет прямую и широкую улицу от арки Адмиралтейства до его ворот. Он воссоздаст и двор, и большой балкон, думая при этом о том, как подходили они монарху, чья власть простиралась до самых дальних уголков земли. Да и современный американец вполне может поахать при мысли о гордом Георге III, у которого. была такая пышная резиденция. Однако мы снова узнаем, что поистине могущественные монархи обитали не здесь, а в Гринвиче, Кенилворте или Уайт-холле, и жилища их давно исчезли. Бэкингемский дворец строил Георг IV. Именно его архитектор, Джон Нэш, повинен в том, что звалось в ту пору «слабостью и неотесанностью вкуса». Но жил Георг IV в Брайтоне или Карлтон-хаузе и дворца так и не увидел, как и Вильгельм IV, приказавший завершить постройку. Первой переехала туда королева Виктория в 1837 году и вышла там замуж в 1840-м. Она восхищалась дворцом недолго. Мужу ее больше нравился Виндзор, она же сама полюбила Бэлморал и Осборн. Таким образом, говоря строго, великолепие Бэкингемского дворца связано с позднейшей, чисто конституционной монархией – с тем самым временем, когда власть была передана парламенту.
Тут естественно спросить, не нарушает ли правила Вестминстерский дворец, где собирается палата общин. Без сомнения, спланирован он прекрасно, в нем можно и заседать, и совещаться, и спокойно готовиться к дебатам, и отдохнуть, и подкрепиться, и даже выпить чаю на террасе. В этом удобном и величественном здании есть все, чего может пожелать законодатель. Казалось бы, уж оно-то построено во времена могущества парламента. Но даты и тут не утешат нас. Парламент, в котором один другого лучше – выступали Питт и Фокс, сгорел по несчастной случайности в 1854 году, а до того славился своими неудобствами не меньше, чем блеском речей. Нынешнее здание начали строить в 1840 году, готовую часть заняли в 1852-м. В 1860 году умер архитектор и строительство приостановилось. Нынешний свой вид здание приняло к 1868 году. Вряд ли можно счесть простым совпадением то, что с 1867 года, когда была объявлена реформа избирательной системы, начался упадок парламента, и со следующего, 1868 года, законы стал подготавливать кабинет министров. Звание члена парламента быстро теряло свой вес, и «только депутаты, не занимавшие никаких государственных постов, еще играли хоть какую-то роль». Расцвет был позади.
Зато по мере увядания парламента расцветали министерства. Исследования говорят нам, что министерство по делам Индии работало лучше всего, когда размещалось в гостинице. Еще показательнее сравнительно недавние изменения в министерстве колоний. Британская империя крепла и ширилась, когда министерство это (с тех пор как оно вообще возникло) ютилось на Даунинг-стрит. Начало новой колониальной политики совпало с переездом в специальное здание. Случилось это в 1875 году, и удобные помещения оказались прекрасным фоном для бед англо-бурской войны. Во времена второй мировой войны министерство обрело новую жизнь. Перебравшись во временное и очень неудобное помещение на Грэйт-Смит-стрит, где должно было находиться что-то церковное, оно развило бурную деятельность, которая, несомненно, закончится, как только для него построят здание. Одно хорошо – строить его еще не начали.
Однако всем этим случаям далеко до Нового Дели. Никогда еще нашим архитекторам не доводилось планировать такой огромной столицы для управления таким огромным народом. О том, что ее решено создать, сообщили на имперском дурбаре в 1911 году, когда на престол Великого Монгола взошел Георг V. Сэр Эдвин Латьенс начал работать над проектом британского Версаля. Замысел был прекрасен, детали – умны и уместны, чертежи – блестящи, размах – грандиозен. Но по мере воплощения проекта власть наша над Индией слабела. За Актом об управлении Индией 1909 года последовало многое: покушение на жизнь вице-короля в 1912 году, Акт 1917 года, отчет Монтегю – Челмсфорда (1918) и реализация их предложений (1920). Лорд Ирвин переехал в свой дворец в 1929 году – именно тогда, когда партия Индийский Национальный Конгресс потребовала независимости и открылась конференция круглого стола, и за год до того, как началась кампания Гражданского Неповиновения. Можно, хотя и утомительно, вести рассказ до самого ухода англичан, показывая, как точно каждая фаза их поражения совпадала с очередной архитектурной победой. В конце концов удалось построить не столицу, а мавзолей.
Упадок британского империализма начался со всеобщих выборов 1906 года, на которых победили либеральные и полусоциалистические идеи. И потому вас не удивит, что именно эта дата высечена в нетленном граните над дверями военного министерства. Битвой при Ватерлоо удавалось руководить из тесных комнаток на Хорс-Гардз-Парад. План захвата Дарданелл был принят в красивых и просторных залах. Неужели прекрасно распланированное здание Пентагона в Арлингтоне, штат Вирджиния, подтвердит наше правило? Не хотелось бы усматривать особый смысл в том, что здание это – у кладбища; но подумать об этом стоит.
Конечно, влиятельный читатель не может продлить дни умирающего учреждения, мешая ему переехать в новое здание. Но у него есть шансы спасти тех, кто только еще встает на путь погибели. Теперь то и дело возникают учреждения с полным набором начальства, консультантов и служащих и со специально построенным зданием. Опыт показывает, что такие учреждения обречены. Совершенство убьет их. Им некуда пустить корни. Они не могут расти, так как уже выросли. Они и цвести не могут, а плодоносить – тем более. Когда мы встречаем такой случай – например, здание ООН, – мы умудренно и печально качаем головой, прикрываем простыней труп и неслышно выходим на воздух.