Україна та її інформаційне майбутнє

2012-02-05 10:51

Георгій Почепцов

«Країна, що не створила власної моделі управління майбутнім, не може вважатися серйозним військовим супротивником чи економічним конкурентом».

Майбутнє наближається до нас набагато швидше, ніж ми очікували. Притому що ми вже закінчили застосування винаходів, запропонованих у шістдесяті, а після цього їх з’являється не так багато. Дослідження космосу теж було призупинено. Тобто відбулося згортання фундаментальних розробок, і країни повертаються в своєму інтелектуальному розвитку до рівня середньої школи.

Розуміння майбутнього є сильним фактором розвитку. СРСР мав дві складові в цьому аспекті: цілі в майбутньому, хоча досить часто вони не виконувалися, і глобальні цілі, тобто інтереси до трансформації світу як у себе вдома, так і за його межами. Україна сьогодні не бачить свого майбутнього і не має глобальних цілей. Росія теж не має таких цілей, але її аналітики постійно повторюють фразу, що Росія неможлива без глобальних цілей. Саме ці цілі, до речі, і формують відчуття імперськості, і надають Росії зацікавленості в тому, яким саме шляхом піде Україна, хоча наш інтерес до однотипної проблеми Росії значно менший. Він є тільки тому, що той чи інший шлях Росії автоматично впливає на нас.

Майбутнє присутнє і в сьогоденні. Тільки треба його бачити і займатися ним. Нам трапилася така цікава фраза Переслегіних: «Країна, що не створила власної моделі управління майбутнім, не може вважатися серйозним військовим супротивником чи економічним конкурентом». Взагалі вони думають, що виключно теперішнім можна займатися, тільки якщо в тебе є довіра до сильних гравців, що вони чесно побудують майбутнє не тільки під свої, а й під чужі інтереси.

Зрозуміло, що цього не буває. Світ будують сильні і під сильних. Кожна світова війна завершувалася переформатуванням світу під тих, хто переміг. І навіть холодна війна завершилася побудовою однополярного світу, відсунувши пострадянський простір на периферію світового розвитку. Радянський Союз не просто розпався, в нього відібрали квиток до першого класу.

Переслегін у деяких роботах розмежовує фізичні й гуманітарні технології. Фізичні технології відбивають об’єктивні можливості історії, гуманітарні – суб’єктивні. Перші виробляють тенденції, другі – керують реалізацією цих тенденцій. Держави користуються гуманітарними технологіями для вирішення власних проблем, а недержавні структури (приміром, «Аль-Каїда») – для створення проблем іншим.

Якщо держава не готується до свого майбутнього, це мають робити окремі громадяни. І це вимагає зовсім іншого рівня інтелектуальної підготовки. Адже найближчим часом ми зіткнемося і зі складнішими об’єктами для аналізу, і з браком відповідних методів не лише аналізу, а й просто розуміння цього складного світу.

Має постати й увага до інтелектуальних занять. Американці, наприклад, нині акцентують досвід китайських батьків, які у вихованні до десяти разів за день звертаються до різних форм навчання своїх дітей. Для нас цікаво й те, що протягом січня 2011 року до книги, що розповідає про цей китайській досвід, звертаються всі провідні видання США (Wall Street Journal, Time, Washington Post, New York Times Magazine, New York Times, My County and My People, New York Times, Psychology Today, National Public Radio, Wikipedia). Україна тим часом узагалі вже не продукує рецензій.

Автори наведених публікацій, звісно, знаходять десятки причин, чому китайцям це робити легше, хоча сама авторка рецензованої в них книги – дитина іммігрантів і професор Єльського університету. З-поміж таких причин – і те, що в китайців дозволено лише одну дитину, тож вони можуть займатися лише нею; й те, що за рахунок багатогодинних занять музикою дитина залишається осторонь соціальної взаємодії; й те, що годинами грати на музичному інструменті – не таке вже й важке інтелектуальне завдання.

Авторка книги наголошує на правилах, які дозволили їй довести дітей до такого рівня, що старша дочка в 14 років уже грала в Карнегі-Холл, а молодша – талановита скрипалька. Отже, її акценти в поведінці китайської мами «тигренят» такі:

- на першому місці – шкільна робота,

- п’ятірка з мінусом – погана оцінка,

- з математики ваші діти мають на два роки випереджати однокласників,

- ніколи не треба хвалити дітей у присутності інших,

- якщо дитина розходиться в поглядах з учителем, ви повинні завжди бути на боці вчителя,

- єдина дозволена дітям діяльність – та, де вони можуть дістати медаль,

- ця медаль повинна бути золотою.

В онлайн-версії статті в Wall Street Journal, з якої почалося все це обговорення (хоча книга теж уже вийшла), – один мільйон переглядів і 7000 коментарів.

Цими трьома годинами додаткових занять на день китайська мама готує своїх дітей до щасливого майбутнього. Дев’ятов детальніше аналізує китайські погляди на майбутнє у статтях із красивими назвами «Стратегія – це захоплення майбутнього» чи «Стислі перспективи минулого. Концептуальні основи розвідки майбутнього». Щоправда, ці тексти принципово відрізняються від звичних нам, тому на них важко спиратися.

Поглянувши на інформаційне майбутнє світу й України, бачимо: ми опиняємося перед багато в чому неочікуваними такими змінами. Найголовніший серед них – вплив інтернету на наше мислення і відповідна трансформація процесів обробки інформації людиною. Карр уже розробляє цю тематику, і пізніше ми до неї повернемося. Наразі ж вихопимо декілька його приголомшливих висновків. Один із них полягає в тому, що інтернет зруйнував лінійну систему мислення, притаманну для такого медіаносія, як книга. Як пише рецензент книги Карра: заглиблення змінилося процесом поверхового ковзання (див. публікацію: Mussio L.B. Depth perceptions // Journal of Professional Communication. – 2011. – Vol.1. – №1). У результаті зникає не просто рівень уваги, а й культурна та інтелектуальна глибина знань, які має сучасна молодь.

Знання, які в наш час є базою постіндустріальних систем, нині практично не продукуються Україною і не транслюються в середній та вищій школі. Як кажуть деякі дослідники, нинішній університет за рівнем знань дорівнює середній школі шістдесятих.

Карр також каже: «На початку нашої еволюційної історії ми перемогли за рахунок спроможності швидко перемикати увагу й отримувати якомога більше інформації про навколишнє середовище. Пізніше, особливо з друкованими книжками, ми навчилися фокусувати увагу. Сьогодні інтернет повертає нас назад до стрибкоподібного модусу мислення, віддаляючись від уважної, споглядальної думки».

Люди взагалі втрачають здатність глибокого читання і, відповідно, розуміння. Можна навіть сказати, що сучасна книжка функціонує як аналог гамбургера, тільки не в фізичному, а в інформаційному світі. Це «інтелектуальний гамбургер». Вона добре з’їдає вільний час, виконуючи розважальні функції. І це все, за нею більше нічого немає. Через це вчорашня книжка вже не потрібна завтра. Вона задовольняє мінімальні потреби винятково сьогодення. Адже тепер ніхто не перечитує книг, бо маємо інший тип читання. Зовсім не так було раніше: саме книга об’єднувала століття й країни, створюючи феномен людства.

Загальні зміни, які відбуваються з людством на наших очах у галузі породження, передачі, споживання і зберігання інформації, можна побачити в п’яти наслідках:

- насичення інформацією веде до зміни дефіцитного ресурсу, яким стає увага,

- зростає роль споживача інформації, автор виконує вже другорядну роль (найкраще це помітно в поп-культурі, де виконавець вийшов на перший план, на відміну від композитора),

- система швидкої заміни текстів у полі уваги веде до того, що потрібні тексти «тактичні», тексти одного дня, а не тексти «стратегічні», що писалися для поколінь; у результаті зникає статус авторитетів громадської думки,

- при розширенні процесів породження інформації мають розширятися й процеси забування інформації; це реалізується як просто неувагою, так і порожніми бібліотечними залами,

- поп-співак – це медіатор між автором і слухачем, зосередження уваги на медіаторі засвідчує руйнацію старих комунікативних схем, адже автор починає існувати не як автор у системі «видавництво – магазин – бібліотека», а як телевізійний персонаж, що привертає увагу до власної книги; тобто другорядне в старому комунікативному ланцюжку стає основним у сучасному.

Взагалі, принципові зміни ми можемо бачити на всьому шляху. Причому з приходом чогось нового все одно зберігається весь старий набір медіа, тільки відбувається перерозподіл інформаційного потоку. Таким чином, наприклад, газети намагалися свого часу «зламати» книгу, бо вона ніколи не зможе конкурувати з системою відображення сучасного стану. Телебачення, отримавши змогу давати прямі репортажі й ефіри, змогло довести до нуля розрив між подією та її трансляцією. Але газета збереглася, перебравши на себе аналітичну функцію. І досі аналітичні програми телебачення недалеко відходять від звичайного переповідання новин, які є у щоденному режимі.

Якщо поглянути в далеке минуле, до створення цивілізацій, побачимо, що ті суспільства можна характеризувати певними рисами. Вони були нетолерантними до чужих і несли в собі універсальний текст, який нині ми розглядаємо як міф. Великі цивілізації, запровадивши писемність, почали породжувати більше текстів, стали толерантними. Сьогодні ми маємо і толерантність, і мільйони й мільярди текстів, які багато в чому базуються на тих же міфах. Якщо міф, умовно кажучи, розповідає про перехід із точки А в точку В, то конкретні тексти сучасності просто замінили в цьому алгоритмі А і В на справжні назви сучасних міст, додаючи різних деталей і подробиць.

Але сильні держави все ж таки мають власні міфи. Це довоєнні СРСР і Німеччина з культом своїх вождів і новою базовою точкою (арійство для Німеччини, робітник і колгоспник – для СРСР), це нинішні США з просуванням демократії, це Великобританія з тягарем білої людини. До речі, й американські вестерни колись базувалися на міфі про боротьбу білої людини за життєвий простір, але робилося це в боротьбі з індіанцями.

Сильні держави намагаються просувати власні міфи, але інші не дають їм такої можливості. Адже в інформаційному чи віртуальному просторах діє той самий закон фізичного простору: «чужий» хоче розширити власний простір за рахунок «мого». Ми можемо побачити це навіть на рівні дитячої міфології. Адже діти сьогодні «годуються» сучасними західними міфологемами, бо своїх мультфільмів ми вже не виробляємо.

В результаті відбувається захоплення «мене» міфологією, яка приходить ззовні. Тому не досить коректно, наприклад, казати «безпроектна ліберальна Росія». Якщо вона ліберальна, то вже проектна, тільки чужою проектністю.

Все це може бути пов’язано з тим, що в трьох просторах (фізичному, інформаційному і віртуальному) ми займаємося виключно фізичним. Інформаційний простір, якщо поглянути на українські новини, швидко переходить до викладу того, що трапилося в світі, оскільки своїх новин не вистачає. Віртуальний простір є повністю «чужим», адже і фільми, і телесеріали як основний канал постачання міфології – в нас виключно іноземного виробництва.

На майбутнє Нікітін акцентує перехід від технологій до мистецтва організації смислів. З його точки зору, епоха технологій завершується. Це можна зрозуміти як перехід від роботи зі стандартами до вільнішого оперування менш чіткими об’єктами. І навіть економіку він бачить як організацію смислів – «екосенсику».

Переходи смислів у реальність є окремою цікавою темою. Тут можна згадати роль двох людей на прізвище Кемпбелл – Джона і Джозефа. Можна вважати, що Джон Кемпбелл як редактор часопису фантастики і створив такого письменника-фантаста, як Азімов. До речі, Азімов походить із Росії (він народився біля Смоленська в 1920 р.).

Кемпбелл також товаришував із Вінером саме тоді, коли той винайшов кібернетику – як науку і термін. Він також вважав, що, переїхавши з Африки, американські негри отримали значно кращі умови життя. З Кемпбеллом Азімов познайомився ще 1937 року. Той весь час повертав Азімову його тексти, прагнучи побачити від нього щось краще і цікавіше. До речі, Азімов сам написав, що той світ, який ми нині маємо (з комп’ютерами й ракетами), – це світ з уяви Кемпбелла, який нарешті став правдою.

В новому світлі на роль Азімова поглянула низка дослідників (див., приміром, тут, тут і тут). Це роль більш активна і формотворча. Переслегін у багатьох своїх роботах згадує Азімова як учасника групи Ленглі при Держдепартаменті, що виробляла плани холодної війни. Щоправда, окрім Переслегіна, ніхто цієї групи не згадує. Втім, можливо, це тільки нам не вдалося знайти ніяких відомостей. Але він акцентує цікаві можливості саме недержавних структур, які бачить у таких напрямках:

- опосередкований вплив на соціум за допомогою літератури і громадських рухів,

- прямий вплив на керівні структури суспільства.

Таку ж роль щодо впливу на Лукаса у створенні «Зоряних війн» мав учений в галузі міфології Джозеф Кемпбелл. У Лукаса вже було два варіанти сценарію, коли він познайомився з Кемпбеллом. Потім усе довелося переробляти. Ми можемо побачити велику зіставну таблицю про розвиток сюжету в Кемпбелла і в таких фільмах, як «Зоряні війни» і «Матриця». До речі, ще в довоєнний час Пропп виділив такого плану базові блоки і в будові чарівної казки.

Мойєрс зробив фільм-бесіду з Лукасом, діалоги з якої передруковано журналом Time та іншими виданнями. Лукас каже, що його метою було розбудити в молодих людях не якусь конкретну релігійну систему, а ідею Бога взагалі. Він також каже: «Я розповідаю старий міф по-новому. Кожне суспільство бере цей міф і розповідає його іншим чином, що залежить від конкретного середовища, де вони живуть. Мотив той самий». В іншому місці він каже: «Коли фільм вийшов, майже кожна окрема релігія взяла “Зоряні війни” і використала його як приклад власної релігії, вони мали змогу віднести його до розповідей із Біблії, до Корану, до Тори».

Ідеї Кемпбелла було використано для написання однієї з глав книги «Змінні образи людини», що нині є однією з таких «інструкцій», за якими трансформують людство (Changing images of man. Ed.by O.W.Markley, W. W. Harman. – Oxford etc., 1982). До речі, багато семінарів із мистецтва написання кіносценаріїв побудовано саме на його моделі випробувань, через які проходить герой.

Тобто людина чи ідея формують в інший людині потребу в аналогічних ідеях і цілях життя, створюючи не лише цикл поширення нового, а й зовсім по-іншому форматуючи свідомість. Усе це збігається з розвитком людства у напрямку від цілей матеріальних до цілей духовних, коли внутрішнє життя людини стає важливим елементом її біографії.

Реально ми бачимо, що зацікавлення в тих чи інших інформаційних потоках суттєво залежить від нашого зацікавлення віртуальними потоками. Саме тому людство активно породжує віртуальний світ у вигляді літератури, мистецтва, кіно. Раніше всім здавалося, що виникнення газети, приміром, скасує книгу, бо газета може щоденно реагувати на зміни в світі. Сьогодні кіно і телебачення стали тією газетою, яка реально скасувала все інше. А далі сили набуває й інтернет. Але все це потоки з заниженим рівнем інтелектуальності порівняно з тим, як це було у випадку книги, оскільки масовість завжди несе полегшення контенту. Для всіх треба писати так, щоби було зрозуміло.

Інформаційні та віртуальні потоки країни є таким самим багатством, як і фізичні надра. Голлівуд збирає з усього світу більші суми, ніж американська автомобільна індустрія. Тобто багатство країни зростає за допомогою нематеріальних її активів. Україна, навпаки, віддає свої ресурси за чужі нематеріальні активи
.