ЗМІ будують «русскій міръ». Мимоволі?
Борис Бахтєєв
Бездумно й механічно запозичаючи російську інформацію, ми заражаємо українську аудиторію вірусом несвободи.
Ті назви подавали в оригіналі? Але ж араби не користуються латинкою! Ніякого «в оригіналі» не виходило; чим у даному разі Al-Ahram було краще й правильніше за «Аль-Ахрам», зрозуміти зовсім не легко. Так само частими були посилання на ізраїльські івритомовні джерела; назви цих джерел також подавали винятково латинкою. Але ж іврит теж не використовує латинської графіки! Винятково латинкою заведено в нас подавати назви грецьких, японських, китайських, індійських газет, телеканалів та інтернет-видань. Теж «в оригіналі»? Доходить до абсурду: декілька разів доводилося зустрічати посилання на болгарські газети; судячи з назв – болгарськомовні. Їхні назви було наведено... латинкою!
Можна погодитися, коли латинкою наводять назви джерел, що виходять у світ латинописемними мовами. Виходять і справді назви в оригіналі. Та й то не зовсім: характерні для більшості латинописемних мов діакритичні знаки зазвичай відсутні.
А можна й не погоджуватися. За радянських часів, наприклад, єдиним стандартом було транскрибування всіх іноземних назв. Бо що тепер виходить? Чимало, якщо не більшість, читачів можуть прочитати ті назви хіба що за принципом «Маде ін Украіне». Як більшість зве німецькі автомобілі Porsche? «Порш» і ніяк інакше. Якось провів маленький експеримент: запропонував прочитати назву чеського міста Jirkov. Переважна більшість опитаних прочитали її як Жирков. Чи не більшість людей упевнені, що літера J мусить неодмінно читатися як Ж – хоча насправді вона так читається лише у французькій, португальській, румунській, каталанській... ото, здається, й усе? Під час того самого експерименту назву чеського міста Liberec здебільшого читали як Ліберек. А послухайте, як спортивні коментатори (професіонали!) читають чеські, хорватські, словенські – слов’янські! – імена та прізвища! (Про французькі, німецькі, італійські, румунські та угорські взагалі промовчимо.)
Тож наведена латинкою назва джерела для багатьох і багатьох читачів є не більш ніж ієрогліфом, прочитати який немає жодної змоги. Вона не несе ніякої інформації; якби назву було подано арабською або хінді, це не так уже й відрізнялося б. Та й чи можна вимагати від читачів знання правил читання всіма латинописемними мовами? Чи не перекладають журналісти на читачів свій і саме свій обов’язок? Оце зловживання латинкою викликає підозри або в, даруйте, снобізмі з випендрьожем, або в тому, що автори матеріалів із латинописемними посиланнями, рівною мірою як і редактори, самі не могли прочитати тих посилань, а тому й скопіпейстили, як було.
Як воно, на мою думку, мало б бути? Бодай під час першої згадки про іншомовне джерело його назву бажано було б давати в дужках в українській (російській – залежно від мови тексту) транскрипції. Ну й, звісно ж, назви нелатинописемних джерел наводити латинкою немає жодної потреби: їх цілком можна давати лише в українській (російській) транскрипції.
Видається зрозумілим шлях і спосіб появи отого Al-Ahram: повідомлення єгипетської газети було передруковано якимось європейським або американським виданням (от на цьому етапі назва й зазнала латинизації), звідти воно перекочувало до якогось російського зведення новин, а вже з нього – до українського. Принаймні, мода на латинописемні посилання прийшла до нас саме з Росії.
Але річ, власне, не лише в тім. От спробуйте пригадати: чи бачили ви коли-небудь у наших ЗМІ написані латинкою назви грузинських або вірменських газет? А написані латинкою назви молдавських, азербайджанських, узбецьких, туркменських газет – при тому, що державні мови всіх цих країн використовують латинську графіку? Мені такі випадки не пригадуються. То в чому різниця, чому для назв газет одних країн одні правила, а для назв газет інших країн – інші? Відповідь, як видається, може бути єдиною: Грузія, Вірменія, Молдова, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан – то все «наші», «радянські» країни. Точніше, не країни навіть, а «республіки». Усе це – «русскій міръ», «території, тимчасово відірвані від Росії», «території, тимчасово окуповані Заходом».
Тож і заведений спосіб передання назв іноземних ЗМІ – то передусім маркер: «наша» це газета чи «не наша». У такій системі координат цілком логічною є ситуація, коли назви молдавських газет транскрибують кирилицею, а назви болгарських – латинкою.
Навряд чи українські ЗМІ, зловживаючи латинкою, замислюються над підґрунтям усього цього. Просто в Росії стало так заведено, а ми ж так звикли копіювати Росію в усьому! Ми ж так звикли, що в Росії всі новації – передові й прогресивні, а нам, відсталим провінціалам, тільки й залишається, що бути старанними учнями! Ми ж так звикли, що можна патетично виголошувати спічі про незалежність і європейськість України, а в душі залишатися мешкати у звичному «русскому» світі, навіть не помічаючи цього!
... Відомий незалежний (ба навіть опозиційний) телеканал у випуску новин демонструє сюжет про референдум у Хорватії щодо вступу цієї країни до Європейського Союзу. Перші слова підводки: «Наступного року Хорватія стане частиною ЄС». Нічого особливого не помітили? А даремно. Європейський Союз – то не країна, а міжнародна організація. А отже, вступивши до неї, Хорватія стане її членом, а не частиною; слово «частина» в даному разі є нісенітницею.
Обмовка, невдалий вислів? Не кажіть. Річ навіть не в тім, що від випусків новин очікуєш точності формулювань. Тим паче на непідцензурних каналах, для яких саме точність інформування, а отже й точність формулювань мала б бути головною метою. Річ у тім, що за цією «обмовкою» проглядає навіюваний російською пропагандою дискурс. Той дискурс, який утовкмачує буцімто засадничу тотожність Євросоюзу та СРСР. Мовляв, Захід обдурив надто довірливих естонців, латишів та литовців: спонукав їх боротися за незалежність, а виявилося, що лише для того, щоб вони проміняли один союз на інший, тільки західний. Почитайте російські (та й українські) інтернет-форуми – будь-яку тему, що стосується ЄС. От саме таке розуміння сутності Євросоюзу ви здебільшого й побачите. Звідки, до речі, береться це розуміння, як не зі ЗМІ?
Можна, звісно ж, зустріти на тих форумах і зовсім оригінальні ідеї, як-от: нинішній Євросоюз є втіленням планів Гітлера, а країни, що до нього вступають, тим самим зазнають окупації. Можна зустріти навіть таке: «Ідеї Гітлера були передовими для свого часу, але не годяться для нинішнього». (Так-так, це на російських сайтах! Виявилося, що після понад десятиліття «суверенної демократії» з її «Сталіним – ефективним менеджером», із її «правильними» й «високопатріотичними» ЗМІ, із «великою перемогою російського народу», покладеною до самого фундаменту державної публічної ідеології, чимало росіян вважають Гітлера за менше лихо, ніж «західну так звану демократію»! Таким от вийшов результат державного контролю за медіасферою, такий от непередбачений ексцес виконання.)
Але домінує така ідея: «Захід зрозумів, що СРСР був передовим утворенням, а тому сьогодні старанно будує свій СРСР під назвою Євросоюзу. А от ми свого союзу не вберегли, дозволили розвалити, віддали лідерство ворожій Європі. Тож тепер негайно треба його відбудовувати!»
То чи не саме таке уявлення про ЄС мимоволі пропагував згаданий опозиційний телеканал? Усього лише через те, що журналісти не звикли замислюватися над штампами, над тим, що «всі так кажуть», «так заведено».
… Радіо. Реклама одного досить авторитетного журналу: «Наш журнал проведе вас до імперії грошей!». Повідомлення випуску радіоновин, мова про польську кондитерську фірму, що стала спонсором чемпіонату Європи з футболу: «Ця шоколадна імперія». «Імперія смаку», «імперія вікон», «імперія суші», «імперія піци» – хоч куди повернися, а рекламні «імперії» скрізь переслідують вас.
Поруч із Києво-Могилянською академією, просто через вуличку від її стіни – магазин «Империя меха». То, може, й Могилянці задля солідності варто б вивісити гасло: «Імперія знань»? А то й навіть «Імперія свободи» – всі ж бо знають про волелюбний дух Могилянки?
Можна гадати, українці тільки й роблять, що марять імперіями – коли не справжніми, то бодай «смаку». Але гаразд, смак (чи несмак) рекламістів, їхнє бездумне копіювання російських рекламних «фішок» – то справа їхня й їхнього бізнесу. Хоча не лише: зовнішня реклама є одним із різновидів засобів масового інформування (загальнодоступна інформація, адресована невизначено широкому колу осіб), а отже, вона впливає на світогляд того самого невизначено широкого кола. Але ж виходить, що й авторитетний журнал упевнений: покажи українцям імперію – й роби з ними що хочеш! А може, то він поступово привчає аудиторію жити не в демократичній системі координат?
… Уже згаданий випуск радіоновин: «Німеччина виступила з ініціативою призупинити на час Євро-2012 візовий режим для жителів України». Але ж візового режиму для жителів України не існує! Громадяни, скажімо, Польщі або Румунії, що постійно мешкають в Україні (а отже, є її жителями), й сьогодні можуть їздити до Німеччини без усякої візи. Візи потрібні чи непотрібні залежно від громадянства, а не доміцилію. То чи помітили ви: вислів «громадяни України» на очах зникає з наших ЗМІ, поступаючись невизначеним «жителям»? Теж цілком російський дискурс: громадяни бувають у справжніх країнах, тоді як «губерніям» та «окраїнам» поняття «громадяни» не пасує. От тому й «громадяни Росії», але «жителі України». Ще одна популярна на російських інтернет-форумах думка: «Україна ніколи не вступить ані до НАТО, ані до ЄС, бо туди вступають країни, а членство республік СНД не передбачене». Чи немає в цій думці нічого спільного з отим «візовим режимом для жителів»?
Та й саме слово «громадяни» зустрічається дедалі рідше. Особливо це стосується російськомовних ЗМІ: слідом за російськими медіа в них домінує слово «подданные»: «подданные США», «подданные Франции»… Тим часом слова «громадяни» та «піддані» («підданці») не є синонімами: вони позначають принципово різні поняття, а поняття ці моделюють і втовкмачують у суспільну свідомість принципово різні типи взаємостосунків між державою та суспільством. У країні підданців громадянське суспільство є неможливим. Для країни підданців цілком природними є закритість влади та її тотальний контроль над підданцями, підміна законів та права політичною доцільністю, а то й забаганками владоможців, відсутність впливу суспільства на владу. Підданці на те й підданці, що є в усьому залежними від держави, засадничо безправними. Вживаючи слово «підданці», ЗМІ мимоволі (а чи лише мимоволі?) переконують суспільство, ніби так є в усьому світі, ніби все це – норма.
Цікава метаморфоза сталася в наших ЗМІ зі словом «олігарх». Слово це є науковим терміном, а отже має чітко визначений зміст, який не дозволяє довільних тлумачень. Позначене ним явище модерна політологія розглядає як щонайменше архаїчне, притаманне давно минулим епохам. Але в наших ЗМІ (а відтак і в суспільній уяві) слово «олігарх» дедалі частіше означає «дуже багатий і дуже успішний бізнесмен», дедалі помітніше набуває позитивного емоційного забарвлення, перетворюється ледь не на почесний титул. «Мода на олігархів», визначення олігархів за кількісними, а не якісними параметрами теж прийшли до нас із Росії.
Чи так уже рідко можна зустріти вислів: «Білл Гейтс – американський олігарх»? Аудиторії тільки й залишається, що вірити: наявний у нас суспільний устрій нічим не відрізняється від наявного в передових країнах; скрізь у світі так, як у нас.
Тільки й залишається, що порівняти: в наших олігархів – вугільні шахти та металургійні заводи, а в Білла Гейтса що? Покажіть бодай одну його шахту, бодай один його завод! Висновок – от він, на поверхні: наші олігархи розвивають індустрію рідної країни, тоді як «їхні» роблять гроші з повітря, на спекуляціях. Грабують цілий світ, одне слово. А отже, й передові країни насправді ніякі не передові, нічим не кращі за нас, а статки свої вони награбували.
... Бард, виступаючи на радіо: «Нам не потрібні чужі для нас європейські та американські пісні, ми мусимо розвивати нашу, слов’янську пісенну традицію». Розповідь про колекцію кактусів, вирощених мешканцем Донецька, ще один опозиційний телеканал: «Ця колекція – найбільша в СНД». Радіоновини: «Громадяни СНД, що вирішили залишити Ємен». Чи звернули ви увагу: щось надто часто в різних контекстах почало фігурувати СНД? Здавалося вже, ця структура тихенько відійшла в історію – а виявилося, що їй надають другого дихання. А чи звернули ви увагу, як почастішали детальні розповіді про «акції єднання» між «Росією, Україною та Білоруссю»?
А інформаційні повідомлення тільки й розповідають, що про «російсько-українські переговори», «російсько-українську міжурядову комісію». А чому не навпаки, чому не про українсько-російську комісію? Чи росіяни в тій комісії – начальники, а українці – підлеглі?
Так, українським ЗМІ бракує коштів. Зокрема й на мережу закордонних корпунктів. Так, інтернет зробив дуже «корисну» справу – тепер усю інформацію можна брати з російських інтернет-джерел. От тільки при цьому бажано б пам’ятати: російські ЗМІ заражені вірусом несвободи. А отже, вірусом державної пропаганди. Тож навіть у, здавалося б, нейтральних новинних повідомленнях цей вірус теж є. Чи то у вигляді ледь помітних акцентів, чи то у вигляді майже зовсім непомітних понятійних штампів. Тож, бездумно й механічно запозичаючи російську – навіть нейтральну на перший погляд – інформацію, ми теж заражаємося самі й заражаємо аудиторію – всіх українців. А вірусові тільки того й треба.
Що й доводять останні повідомлення. Практично на всіх каналах формулювання є однотипними: «Надзвичайно низькі температури встановилися не лише в Україні, а й у Східній Європі». А Україна, перепрошую, вже не Східна Європа? А що ж тоді? Євразія? «Республіка СНД»? Отак от вірус під назвою «русскій міръ» в Україні не лише ретранслюється, а й репродукується. За всіма, до речі, канонами пропаганди, сховавшись у буцімто нейтральних, буцімто не дотичних до пропагованого об’єкту темах.
Оригінал знаходиться за адресою: http://www.osvita.mediasapiens.kiev.ua/material/4516
Немає коментарів:
Дописати коментар