Суспільне мовлення - Єлманова Оксана. Погляд з кабінету НАЦРАДИ.

ЄЛМАНОВА ОКСАНА

Процес створення ж в Україні суспільного мовлення триває довгі 15 років і сьогодні особливо назріла потреба в такому суспільно орієнтованому та відповідальному мовнику.«Цензура», «політика каналу», «джинса»…
Перелік медійних визначень зі знаком «-», породжених за часів незалежної України, досить великий. Здавалося, все має бути навпаки. Наша держава вже давно стала на шлях демократії. А в цьому процесі чи не найголовнішим чинником є «Свобода слова». Це фактично, синоніми, взаємодоповнюючі поняття: демократія – свобода слова. Про неї багато говорять з трибун, дискутують, намагаються сформулювати її визначення. Та безумовно, саме свобода формулювання думки, переконань та вподобань населення є запорукою вільного суспільства. Чому ж, маючи конституційно визначену свободу, журналісти – носії і транслятори цього поняття – фактично в кожному моєму інтерв’ю запитують про тиск на ЗМІ з боку посадовців чи цензуру, що прописана в політику видань їх власниками? Переконана, один з ефективних інструментів, що допоможе розв’язати цей клубок протиріч – створення окремої, незалежної та не заангажованої платформи – суспільного мовлення, управління яким буде здійснювати саме суспільство.
«Рупор для народу!» – цей вираз сотні разів застосовувався з різним змістом, але завжди – лише у відношенні до ЗМІ. Бо ж у будь-які часи медіа призвані інформувати, з єдиною константою: орієнтація інформації – на потребу населення. Основним споживачем ЗМІ завжди було суспільство і медіа призвані задовольняти його потреби.
Чи не вперше це словосполучення було вжито після появи в Радянському Союзі радіо. Згадуючи історію створення та розвитку вітчизняного радіомовлення, а потім і телебачення, переконуєшся, що значення цього гасла – істинне і актуальне й до сьогодні. Скажімо, в 60-их роках телебачення почало виконувати не лише суто інформативну, а й пізнавальну та просвітницьку функцію для населення. Телеведучі, тодішні диктори, прирівнювались до «зірок»: їх фотокартки вирізали з журналів, календарики з їх світлинами колекціонували, а інформація, що доносилась з теле- та радіомережі – сприймалась «за чисту монету». Це була «правда» найвищої інстанції. Медіа тоді були «рупором» влади, яка чітко визначала, що має знати суспільство й куди рухати суспільну свідомість. Але питання «що дивитись?» тоді не стояло, вибору телеканалів не було. Тоді не прийнято було засуджувати владу, критикувати, виносити на всезагал власні сімейні проблеми та й журналістських розслідувань і ток-шоу не було. Звичайно радянському «рупору» можна закинути необ’єктивність, незбалансованість, а змісту тодішньої медійної інформації – відсутність свободи слова та вибору. З цим можна погоджуватись чи дискутувати, проте влада не тільки контролювала, а й миттєво реагувала на кожне повідомлення ЗМІ. Варто було з’явитися матеріалу з критикою чиновника, як кар’єра цього «везунчика» стрімко уходила в піке. Висвітлення проблемної ситуації в будь-якій сфері життєдіяльності країни супроводжувалося жорсткою та невідворотною реакцією влади.
Часи змінилися – ми маємо густо наповнену сітку мовлення, як радіо так і телевізійну: в населення є широке право вибору змісту, тематики чи подачі інформації. Безперечно, вітчизняна журналістика за останні десятиліття значно змінилась – змінились бо часи, ситуація в країні, змінилась й сама країна, а відповідно і потреби її населення. Сьогодні ЗМІ призвані не лише інформувати, а й розважати, виконувати просвітницьку, пізнавальну, виховну функції, зрештою – бути повноцінною «Четвертою владою», де найголовнішим замовником і споживачем є суспільство. Проте, з ростом свобод для ЗМІ, зворотно-пропорційно відбувається інфляція ваги ЗМІ для сприйняття владою, а вочевидь знижується і реакція влади на висвітленні події.
Безумовно, що цьому сприяла і комерціалізація ЗМІ (інтереси власників), і використання ЗМІ з метою маніпулювання суспільною думкою («джинса»), і політична складова (цензура та самоцензура). І будь-які спроби держави, в особі державних органів, вплинути на ситуацію, навіть з найчистішими і найчеснішими цілями, будуть розглядатися з боку ЗМІ як загроза свободі слова. Якщо говорити відверто, то такі спроби й насправді несуть потенційні загрози використати величезний ресурс – ЗМІ.
Європейські країни вже давно виробили механізми захисту від таких речей і одним з основних запобіжників від маніпулювання суспільною думкою є громадське мовлення. Світова практика створення та функціонування такого мовлення демонструє декілька можливих джерел фінансування: з державної скарбниці, за рахунок абонентської плати громадян, спонсорські кошти, доходи від продажу авторських прав на ретрансляцію проектів та інше. В більшості країн Європи саме абонентська плата є джерелом фінансування суспільного мовлення. Хоча, скажімо, в Іспанії, кошти виділяються державою, у вигляді дотацій. Проте, незалежно від форми фінансування, «музику замовляє» не фінансуюча сторона, а кінцевий споживач – глядач. Бо ж суспільне мовлення є стосунками між глядачем, як замовником та телерадіокомпанією, як виконавцем.
Контроль за мовленням здійснюють максимально незалежні та незаангажовані люди, які є висуванцями різноманітних громадських організацій, призначені від суспільних інституцій. Вони й утворюють собою спеціальну наглядову комісію суспільного мовлення і захищають інтереси кожної з верств населення. Така форма управління суспільним телерадіомовленням існує практично у всіх країнах світу, де існує саме суспільне мовлення. Наприклад, в британців – BBC, яку більшість експертів світу вважають класичною схемою суспільного мовлення. З 1927 року в них існує рада керуючих з 12 осіб, які мають слідкувати за тим, щоб редакційна політика BBC відповідала суспільним інтересам, однак без втручання в сферу управління компанії. Основну ж діяльність веде виконавчий комітет з 9 осіб, що призначаються радою керуючих. Кожен з них є висуванцем окремої громадської організації. Японське ж громадське мовлення – корпорація NHK – очолює також рада керуючих із 12 осіб, які призначаються урядом за погодженням парламенту. І така форма обрання наглядачів не заважає NHK бути другим за величиною суспільним мовником в світі, уступаючи лише BBC.
Взагалі єдиного, типового прикладу утворення суспільного мовлення не існує – кожна країна має свої практики, основані на власних традиціях та умовах.
Процес створення ж в Україні суспільного мовлення триває довгі 15 років і сьогодні особливо назріла потреба в такому суспільно орієнтованому та відповідальному мовнику.
Перспектива створення суспільного телебачення в нашій державі обговорюється протягом довгого періоду часу на всіх рівнях. Реальне створення ж українського суспільного каналу зупинилось на прийнятті ключового закону, який дасть старт ері суспільного мовлення в Україні. Проте дискусії навколо його форматів, юридичних основ, джерел фінансування та засад управління не вщухають.
Та час іде. Питання суспільного телебачення «підігріте» дискусіями, але, як то кажуть, «з цього каші не звариш». І доки політики і експерти запитують та уточнюють, суспільство чекає на відповідь: коли ж відбудеться в нашій країні громадське телебачення? Бо ж створюючи, не варто боятися помилитись. Будь-яке починання має шлях зародження, вдосконалення та розвитку, де корективи – поступовий процес уже в дії. В дискусії зароджується істина лише тоді, коли за розмовами і обговореннями є рішення, втілення їх в життя та практичні і логічні результати роботи. Переконана, найближчим часом українці все ж матимуть суспільний рупор. Суспільне ж мовлення – стане не просто атрибутом чи додатком демократичного суспільства, а очолить медійний ринок, буде його лідером, дасть новий виток в національній журналістиці загалом.
Автор: Оксана Єлманова, член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення